Олешки під окупацією: свідчення місцевих про обстріли, блокпости й ізоляцію

Про критичний стан у Олешках, розташованих на окупованому лівому березі Дніпра, заявляли як державні установи, так і публічні особи. Частину цих фактів перевірити неможливо, що створює простір для маніпуляцій. Точнішу картину дають розповіді людей, які виїхали з міста, але підтримують зв'язок із рідними, що залишилися.

До повномасштабного вторгнення в Олешках мешкало близько 25 тисяч людей. Станом на вересень 2026 року, за різними оцінками, у місті можуть перебувати від тисячі до кількох тисяч осіб.

Тетяна (ім'я змінене з міркувань безпеки) виїхала з двома дітьми ще у 2024 році. Її чоловік залишився вдома. За її словами, життя в місті супроводжують щоденні обстріли, брак транспорту, слабкий зв'язок і постійна присутність російських військових, які пересуваються в цивільному, видаючи себе за місцевих.

«Вчора ми спілкувалися телефоном, я так рада його чути кожного разу. В нас є «магічне» місце у дворі, де він вилазить на дерево й пробує додзвонитися», — розповідає жінка. За її словами, напередодні в сусідській оселі сталася пожежа, а сам чоловік радів, що зміг купити блок цигарок за 5 тисяч рублів.

Адміністративних послуг люди не отримують — окупаційна влада в місті фактично відсутня. «Якщо поранило дроном, можеш просто стекти кров'ю на вулиці й ніхто не дізнається. Нікому не дають забрати загиблих, поховати. Якщо хтось наближається до трупа, тут же літає дрон і поряд «кладе» ще один труп. Їх починають гризти собаки», — переказує Тетяна слова чоловіка. Тіла звозять у морг, який не працює через відсутність світла.

Чоловік Тетяни виживає завдяки городині, запасам круп та курям, яйця з яких обмінює на ринку. Гроші тут не завжди мають цінність — важливіші продукти чи паливо, а їжу готують на саморобних печах і багаттях. «Там ще ледь-ледь працює лікарня і більше нічого. Жоден транспорт, крім швидкої допомоги, туди не заїжджає. На під'їздах до міста все розбивають дронами», — каже жінка. Люди цілими днями не виходять із домівок, ховаються й російські військові, які раніше поводилися на вулицях вільно.

Будинок Тетяни постраждав: повибивало вікна, пошкоджено дах, але стіни встояли. Її чоловік за ці роки сильно схуд, утім виїжджати відмовляється. «Він просто така людина, може й не признається мені про все. Сказав, що це його дім і вони до нього прийшли, а не навпаки», — пояснює вона. За її словами, чоловік не зможе спокійно пройти блокпости й кордони.

Жінці відомо про випадки, коли українські військові скидали для мешканців коробки з продуктами. Цивільні швидко їх забирали, але згодом до цих людей приходили росіяни й допитували, звинувачуючи у зв'язках з Україною. «Наші військові контролюють усе з неба. Часто прилітає по хатах, де росіяни риють підвали. Дістається й нашим людям. Це таке болюче питання для всіх», — додає Тетяна.

Останніми місяцями поставки продовольства до Олешок майже припинилися, а виїхати з міста було вкрай складно. За словами чоловіка Тетяни, на початку вересня 11 людей спробували евакуюватися пішки — їхня подальша доля невідома.

Колишня мешканка міста Ольга Котова розповідає, що 17 вересня карета швидкої допомоги змогла дістатися Олешок і привезла туди ліки й продукти. Сама Ольга виїхала з тимчасово окупованого Скадовська 9 вересня, а до кінця жовтня минулого року жила в Олешках, де й досі залишаються кілька її подруг. «Я склала для них пакунки з їжею й просила передати, коли туди їхатиме швидка. Вчора дівчата з Олешок написали, що посилка доїхала, дуже дякували», — каже вона.

Раніше Ольга з родиною жила в сусідніх Солонцях, а після потопу переїхала до друзів в Олешки. Виїхати довго не вдавалося через хвору маму, а коли її не стало і вже була домовленість про вивезення, у чоловіка стався інсульт. Медичної допомоги в Олешках бракувало, тож родина наважилася їхати «дорогою смерті» до Скадовська — так тут називають усі шляхи з міста.

У Солонцях, за словами Ольги, залишилося десятеро людей, хоча до війни там було до тисячі мешканців. «Там страшна біда: і в Олешках, і в тих маленьких селах поряд. Люди в заручниках. Зараз фактично ні виїхати, ні заїхати. Зв'язок пробивається український і тільки так тримається якась надія, що я ще почую своїх друзів», — підсумовує вона.