Під обстрілами в Чернеччині: дві сусідки відмовляються від евакуації

На вулиці, де живуть жінки, залишилося вісім родин. Староста Чернеччинського округу Оксана Чернова пояснює: безпекова ситуація в селі надто складна через близькість до кордону. Місцеві написали офіційні відмови від евакуації, хоча під час масованих обстрілів часом самостійно виїжджають у безпечніші місця.

За роки повномасштабної війни жінки навчилися розрізняти російську зброю за звуком. «Ми вже знаємо, як бахкають. Де наші б'ють, де вже не страшно. Вже знаємо, який звук. Навіть собака знає. Прибігає і ми стараємося сховатися. А як гуде, оте, що розбивало, так уже страшно, то аж колоте. — КАБ, ага? — Ага. Сім хат було і прилетіло вісім. Два запалювальних, а шість руйнівних. Як бахне, лише пил стоїть», — розповідає Ольга Володимирівна.

Під час одного з обстрілів авіабомба влучила в будинок Ольги Харитонівни. Від удару вона знепритомніла й отямилася вже під завалами стелі. Оселя та все майно згоріли. «Я як у хаті стояла і летіло, то чула сильний звук, а тоді бахнуло так, що аж наче і все, я вже тоді більше нічого не пам'ятала. Вже як дровами мене закидало, я вже не знала, нічого не чула, не відчувала нічого», — згадує вона.

Сусідку врятувала Ольга Володимирівна: побачила пожежу, кинулася на допомогу й витягла жінку до льоху. Тягнути довелося по металевій сітці, що впала на ґанок. Через тодішні травми спини в Ольги Харитонівни періодично відмовляє нога; тепер вона живе в сусідній порожній хаті.

Тяжких травм зазнала й Ольга Володимирівна. «Як нас бомбили, потрапила я в якийсь шар, мене підняло десь вище цього дерева і тоді вдарилася об гілку верхню і повітрям занесло мене у кущі. Я думала, може не піднімусь, ні, піднялась. Спина була три місяці чорна вся. Такий удар був». Після лікування вона через біль не може косити траву, але доглядає корів. Тварини гостро реагують на обстріли: коли вночі летить ракета, корова починає ревіти, і жінка йде до сараю, щоб бути поруч до ранку.

«Їй теж страшно. Вони теж як люди розуміють. Боїться, труситься. Корів пасуть тоді, як дрони не дзижчать. Тоді вони пасуться добре. А як дзижчать, зайдуть у кущі, не можу витягти. А куди я їх діну? Це моя турбота, якби не вони, вже, мабуть, померла б і в сосни. Болить, не болить, треба давати їсти, турбуюся за них. Вони все-все розуміють. Колись переганяла, зачепилась, упала і лежу на трасі. А вона побачила, що я не йду за нею, вернулась, почала штовхати мене. Дякую, їхали солдати. Побачили, думають, може баба вже скупердилась. Але очунялась і пішли додому», — розповідає Ольга Володимирівна.

Війна забрала в неї не лише дім і здоров'я: три роки жінка не має звісток про сина-військовослужбовця. Разом із сусідкою вона також опікується покинутими тваринами — зокрема, вони вилікували контуженого пса на прізвисько Хлопчик, якого залишили на трасі з уламком у лапі. Тепер він живе з ними та охороняє їх.